Дубове C
Останні новини
Пошук
Дубове
» » Іван Ребар - уродженець Дубового, який пройшов пекельний Іловайськ, а зараз став в.о.старости сіл у Вінницькій області.

Іван Ребар - уродженець Дубового, який пройшов пекельний Іловайськ, а зараз став в.о.старости сіл у Вінницькій області.

30 січ 2019, 12:09    redaktor
0 коментарів    1 334 перегляда
Патріот і герой України. Справжній чоловік, який пройшов увесь Майдан, а з весни 2014 проводив бойові дії у лавах добровольчого батальйону “Донбас” при Національній Гвардії.Це людина, без якої в перші місяці російської агресії не пройшла жодна операція батальйону. Він брав участь в боях за Краматорськ, Слов’янськ, Лисичанськ, Курахово… та Іловайськ, де і  був тяжко поранений.

Мова йде про Івана Ребаря з позивним Хмара, уродженця Дубового, який вже 20 років живе на Вінничині. Однак на його малій батьківщині залишилось чимало родичів та друзів, які не забувають свого земляка, підтримують з ним зв'язок й гордяться його звитягою. 

Нашому кореспонденту вдалось поспілкуватись з відважним Іваном Хмарою. Він розповів про Майдан, військові будні батальйону «Донбас», поранення та про свою громадську діяльність, якою почав займатись після демобілізації.

Іван Ребар виїхав з Дубового у 1999 році, коли йому виповнилось 23 роки, подавшись до центральної України на заробітки. Підходящу роботу збирався знайти на Вінничині, де познайомився з своєю другою половинкою - Антоніною. Відтоді їх долі поєднались. Разом з нею створили сім’ю та народили 3 синів. 

Спочатку був Майдан
Все йшло звичною вервечкою: робота, діти, господарство. До Революції Гідності життя Івана нічим не відрізнялось від життя пересічного мешканця села Володимирівка, де наразі проживає герой. Іван Ребар працював трактористом, пробував також відкрити власну справу, будучи приватним підприємцем, однак нерідко доводилось Івану заробляти гроші, працюючи сезонним робітником. Саме ця діяльність й привела Івана Івановича два роки тому, перед самим початком подій на Майдані, до Києва. 

-Я влаштувався на роботу до однієї з фірм пана Ахметова, де мене добряче взули. Тож розчарувавшись у таких заробітках, збирався їхати додому. Однак у маршрутці, що везла мене до вокзалу, почув, що на Майдані збираються люди, які відстоюють свободу та права українців, виступають проти олігархічних кланів та режиму Януковича. Довго не вагаючись, вирішив підтримати мітингувальників. Подався на Майдан, де вже стояли тисячі людей. Майданівці пригощали один одного бутербродами та чаєм. Тож, маючи повну торбину харчів, вирішив їх також роздати людям. Розговорився з протестуючими, пройнявся їх вольовим духом й вирішив приєднатись до них, - розповідає Іван Іванович.  

На Майдані Іван Ребар пробув кілька діб, після чого, 29 листопада повернувся додому у Володимирівку. А вночі проти 30 листопада  на площі Незалежності  були побиті студенти. Довідавшись про це, Іван й дня не побув вдома, зібрав речі й знову подався до Києва.

Вдячний дружині, яка підтримала мене у моєму прагненні долучитись до мітингувальників й не заперечувала, аби я їхав на Майдан. Вона розуміла, що мною  керує бажання відстояти справедливість, - пригадує співрозмовник.

З тих пір Іван Ребар майже не покидав Майдан. За весь період Революції Гідності він всього тричі був вдома. Аби побачитись з чоловіком, Антоніна Ребар сама приїздила до Києва.

Іван пройшов Майдан від початку до кінця, відстоюючи свободу та волевиявлення українців. Він брав активну участь у протистояннях та битвах з силовиками. Під час одного з таких зіткнень на вул. Грушевського був поранений у голову та руку осколками від гранати. 

Рани зашили медики прямо у наметі на Майдані. Адже до лікарні було небезпечно їхати. Всі, хто туди потрапляв, після виписки були арештовані, - розповідає Іван. 
Також Іван Ребар був свідком «кривавого четверга», 20 лютого. Закарбувались у його пам’яті й настрої на Майдані, коли депутати усунули Віктора Януковича з посади Президента, коли також відбулося повернення до Конституції в редакції 2004 року,  шляхом прийняття Постанови. 

Однак це був тільки початок. Адже наприкінці лютого  Росія розпочала спецоперацію по захопленню Криму, яка надалі переросла у російську збройну агресію проти України та війну на сході держави. 

«Посвята» у добровольці батальйону «Донбас»
Після завершення Революції Гідності Іван Ребар продовжив відстоювати інтереси українців, ставши одним з добровольців, які захищали Крим від російської окупації. Як зазначає Іван Іванович, він разом з групою активістів допомагав українським військовим та стояв на блокпостах при в’їзді до Криму.  Після ж анексії півострова Іван Ребар продовжив нести службу у Херсоні, де пробув два тижні. Повернувшись додому, на Вінничину, Іван організовує волонтерський пункт збору благодійної допомоги учасникам АТО та вже як волонтер впродовж місяця навідує бійців у зоні бойових дій. А на початку весни, після чергового повернення зі сходу, йому зателефонував товариш, з яким разом стояли на Майдані. 

Він повідомив, що створюється добровольчий батальйон «Донбас» при Національній Гвардії, та запропонував мені приєднатись до них. Я погодився, бо відчував, що потрібний своїм побратимам, які воюють на сході. Тож записався до батальйону як кулеметник,  - зазначає боєць.

Іван Ребар каже, що «Донбас» об’єднав, в основному, добровольців, котрі йшли на війну за покликом серця, а 80 % його бійців були учасниками Революції Гідності.
Спочатку бійці батальйону пройшли тренувальний табір. Більше місяця чоловіки  відновлювали та вдосконалювали військову підготовку на військово-тренувальній базі м. Нові Петрівці, де й формувався батальйон під керівництвом Семена Семенченка. Тут хлопці отримали обмундирування та форму. Відтак, 11 червня вирушили на схід. 

Наше перше бойове «хрещення» пройшло всередині червня під час визволення від сепаратистів містечка Миколаївка, що знаходиться поблизу  Слов’янська на Донеччині. Бої за місто тривали близько 2 тижнів. У звільненні Миколаївки нашим бійцям допомагала як авіація, так й інші військові, зокрема десантники з 80-ї бригади.  Затим наші «домбасівці» витіснили терористів із Слов’янська та Краматорська. Визволення цих міст проходило динамічно, не було часу ні на їжу, ні на відпочинок, не кажучи вже про сон. Це були дуже напружені тижні, - згадує Іван Ребар. 

Наш земляк також брав участь у визволенні від терористів й міста Артемівськ, спецоперація тривала два дні. Однак бійцям довелось ще два тижні утримувати свої позиції. Адже сепаратисти намагались відновити контроль над містом. Вони проникали на територію Артемівська та періодично обстрілювали місця розташування українських військових. Тож,  аби ліквідувати терористів, «донбасівці» провели спецоперацію, під час якої вичислили групу бойовиків та арештували їх. 

22 червня бійці визволяли вже місто Попасну. Іван Ребар пригадує, що напередодні бою за Папасну автопарк батальйону поповнився двома автомобілями УАЗ, які вінницькі волонтери – мешканці Козятинського району - переобладнали під бойову техніку. Саме з цими автівками Іван Ребар та його побратими вступили у бій за місто під Первомайськом. Співрозмовник розповідає, що боротьба була запекла, того дня «донбасівці» з сепаратистами мали й рукопашний бій. Та все ж перемога була за українцями. 

А вже за два дні хлопці бились за Лисичанськ, де знищили  базу сепаратистського батальйону «Призрак». Перестрілки тривали два тижні. Саме у бою під Лисичанськом батальйон «Донбас» зазнав перших великих втрат. Іван Ребар пригадує, що там чимало його побратимів відійшли у вічність, немало бійців зазнали поранення. Ворог вбив і його товариша, донеччанина, бійця з позивним Сват. Самому ж Івану дивом вдалось вижити й залишитись неушкодженим. 

За весь період перебування на фронті Іван відчував підтримку з тилу. Дружина та діти вірили у нього та молили Бога, аби зберіг йому життя.

Згадує Іван Ребар й  те,  як українські війська сприймали мешканці визволених ними міст. До прикладу, у Лисичанську після визволення міста від сепаратистів впродовж двох тижнів до бійців АТО старші люди боялись підходити. Населення було перелякане та дезінформоване, адже, завдячуючи російській пропаганді, українських бійців сприймали як катів та нелюдів. Однак, Іван каже, що натомість діти йшли сміливо на контакт.

- Ми давали малим їжу й одяг.  Побачивши, що військові мирно налаштовані до місцевого населення, й старші жителі Лисичанська почали з нами спілкуватись, - пригадує боєць.

Військові щедро ділились своїми припасами з мирними жителями міста. Іван пригадує, що якось знайомі волонтери привезли харчі та теплі речі бійцям, а ті все роздали лисичанцям. Самі ж залишились з сухарями та водою. Щоправда, наступного дня волонтери привезли ще один благодійний вантаж, який вже розділили між військовими та місцевим населенням. За підтримку вдячний Іван людям доброї волі з Іллінецького та Козятинського районів, які постійно постачали бійцям допомогу.

Були й міста, де на бійців чекали з нетерпінням. Так, мешканці Краматорська, Артемівська та Слов’янська зустрічали українських бійців більш тепло й радісно.
 
Пекельний Іловайськ та поранення бійця
Також бійці батальйону «Донбас» брали участь у визволенні міст Курахівка,  Мар’ївка та Іловайськ. І бій за останнє місто був найзапекліший та найважчий для військових «Донбасу». Знаменний він був й для Івана Хмари.

Іван Іванович розповідає, що добровольці батальйону у перший день бою за  Іловайськ йшли у наступ на сепаратистів із впевненістю, що зуміють витіснити ворога. Однак потерпіли поразку.

У складі спецгрупи, яка увійшла до міста, був і я. Нам не вдалось дійти 200 метрів до центральної частини міста, де збирались повісити державний стяг України. Адже потрапили під обстріл сепаратистів. Наша група почала відступати. Прикриваючи один одного, ми дійшли до моста, його потім прозвали «мостом смерті». Адже перейти його було найважче. На ньому померло та було поранено найбільше наших бійців.  З 40 військових живими залишилось всього декілька. І ті, хто вижив, допомагали йти пораненим та несли мертвих побратимів до безпечної зони, де на нас вже чекали з автівками для транспортування потерпілих, - з сумом та гіркотою  згадує Іван Хмара. 

Боєць розповідає, що батальйону «Донбас» все ж вдалось вести контроль на південній частині міста Іловайськ. Північна ж частина – й надалі залишалась окупованою. Тож «донбасівці» робили спробу визволити й решту міста. Спочатку звільнили від окупантів кілька вулиць у північній частині. Однак завершити справу до кінця не змогли. Сепаратисти отримали підкріплення, їм на поміч приїхали російські спецвійська. 

Й почалась жорстка атака позицій українських військових. Важка техніка, вибухи, постріли з «Градів». Місто горіло, - згадує Іван. 

Військові сутички тривали кілька тижнів. 23 серпня бійці батальйону, у тому числі й Іван, проводили операцію з зачистки блокпостів сепаратистів поблизу будівлі Іловайської міської ради. У одній з перестрілок, під час очищення 4 блокпоста Іван Хмара отримав важке поранення у тазостегновий суглоб. На той час Іловайськ вже оточували бойовики. Тож пораненого бійця з трудом вивезли з міста побратими. 

Транспортував мене з Іловайська кум, який також служив у батальйоні як фельдшер. Привіз мене до Старобешевого й вже передавав іншим медикам, які мали допровадити до Волновахи. І у цей момент нас обстріляли з «Градів». Я розумів, що з пораненою ногою далеко не втечу, а тому вже готувався зустрітись з ополченцями. Тож, аби не датись їм у полон, взяв до рук гранату. Краще до Бога, ніж у полон. 

Однак обійшлось, під час обстрілу отримав незначне осколкове поранення руки, - розповідає боєць.

Під той обстріл «Градами» потрапили й інші військові.  Іван Хмара зазначає, що до того моменту лише 18 поранених потребували госпіталізації, а після – їх кількість зросла до аж  40 військових.  Під Волновахою бійці потрапили під черговий обстріл «Градами». На щастя, Івану вдалось знову врятуватись.  У військовому госпіталі пораненому Хмарі надали невідкладну допомогу, тут боєць пробув кілька днів. І лише 25 серпня його доставили до Дніпропетровської клінічної лікарні імені І.І.Мечникова. 

Лікування проходило у Естонії
У лікарні м. Дніпропетровськ Іван перебував 3 тижні, за цей час він мав 3 операції на стегні. 

- На моє велике щастя, моя дружина Тоня не відцуралась пораненого чоловіка. А знаєте, від багатьох тяжко травмованих бійців дружини відмовляються. А моя жінка не тільки доглядала за своїм лежачим чоловіком, а ще допомагала іншим, що лікувались зі мною у палаті. Нас було шестеро і у всіх важкі поранення. На нас було лячно дивитись. Хтось залишився без ніг, інші мали поранення у голову, - розповідає Хмара.

Після цього за державною програмою бійця Івана Хмару відправили лікуватись до Естонії. Іноземні хірурги провели ще 2 операції на стегні та встановили спеціальний модульний фіксатор «Мефісто». Подальше лікування проходило вдома. Коли ж кістки стегна зрослись, довелось знову повертатись до Естонії, аби тамтешні лікарі зняли апарат. За двосторонньою угодою між Естонією та Україною, цей апарат був подарований Івану, однак з умовою, що після того, як боєць одужає, він має передати його українським  бійцям з подібними травмами. 

Довгий час після зростання стегна Іван пересувався на милицях. 

- Одного дня я вирішив для себе, що маю вчитись ходити без костурів. Почав розробляти стегно та ногу, багато рухався, не зважаючи на біль у нозі, ступав на неї. І вже нині самотужки ходжу, - розповідає боєць.

Хоч Івану Хмарі довелось немало пережити, та він залишається оптимістом та завжди усміхненим. 

Світ треба сприймати реалістично і  не впадати у відчай. Якщо наступають негаразди, то треба думати, як здолати їх, - ділиться Іван. 

Він зізнається, що іноді нахлинають спогади про фронт та померлих побратимів. Тоді защемить серце й стає важко на душі. Однак, переживши біль втрати та пекло війни, не став менше любити Україну. Каже, на фронті патріотичний дух тільки загартувався. Тож тепер ще більше цінує та любить незалежну Україну. 
За мужність та відвагу, проявлені у зоні бойових дій,  Іван Ребар був відзначений державними нагородами. Про ці звитяги Івана Ребаря було написано ще у 2015 році у газеті "Дружба".
Став в.о.старости села 
Нині доповнимо матеріал новими даними, надрукованими на сайті "Новини Вінниці". Так, і нині, як волонтер, Іван Ребар активно допомагає побратимам, котрі захищають Україну. А на чергових виборах до місцевих рад Іван Іванович Ребар був обраний сільським головою Тягунської територіальної громади, до якої входять два села Володимирівка та Тягун. Однак згодом, після створення Іллінецької ОТГ ці села приєднлися до громади. А Іван Ребар став  в.о. старости села Тягун Іллінецького району. Каже, що легко попрощався з посадою сільського голови. Він не кар’єрист. Чиновником ніколи не був. 
 -Коли створили Іллінецьку об’єднану територіальну громаду, нам треба було визначитися – приєднуємося до неї, чи залишаємося господарювати, як і раніше, самостійно, - розповідає пан Іван. – Не тому не агітував, що тримався за стілець. Трактористом був,  кар’єристом  - ніколи. І вже не стану, бо це не моє. Сказали, що справа об’єднання добровільна, тому дав можливість односельцям визначитися самостійно. Якщо хтось запитував про ОТГ, пояснював, що буде краще, ніж є. Чому? Бо дають більше грошей.
На зібранні люди більшістю голосів підтримали рішення про об’єднання з Іллінецькою ОТГ. Тягунська сільрада з двома населеними пунктами стала сьомою за рахунком, що приєдналася до ОТГ. Загалом до об’єднаної громади вже входить понад 20 сіл.
Серед найбільших досягнень для села після об'єднання називає такі: «Протягом трьох тижнів встановили освітлення в обох наших селах, - продовжує в.о. старости. – По три кілометри поки що. Обладнали дитячий майданчик. У селі Тягун відкрили амбулаторію сімейної медицини, тут є також стоматологічний кабінет. У Володимирівці маємо фельдшерсько-акушерський пункт. За кошти ОТГ нам надали автомобіль швидкої допомоги марки «ГАЗель». Машина укомплектована усім необхідним для підтримки хворого під час транспортування до лікарні». 

 Зроблено ще чимало задля покращення інфраструктури сіл. І як перекону Іван Ребар, зупинятися на досягнутому не збирється. 
За матеріалами газети "Дружба" та видання "Новини Вінниці".

Поділитися:

Читайте також
10 жов 2018, 18:26
У Дубовому працівники групи реагування патрульної поліції Дубівського відділення зупинили мікроавтобус марки «Volkswagen...
Коментарі
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.