Дубове C
Останні новини
Пошук
Дубове
» » Монолог Старої Хати

Монолог Старої Хати

21 травня 2018, 21:35
0 коментарів    397 переглядів

      Цей ліричний етюд увійшов  до короткого списку 

Всеукраїнського конкурсу малої  прози імені Івана Чендея.


По навколишніх узгір’ях, садах і перелісках добігає до межі благодатний, святив би ся, серпень. Найкращої пори для мене, Старої Хати на узбіччі галасливого села, Смерекової Рідної Хати, як любить повторяти Молодий Господар, годі й шукати.

     Це ж завжди у серпні тут стояв найбільший шум і гам. Навіть вечорами, то вольготно теплими, то різко контрастними з полуденною спекою.

     За своє понадпівстолітнє буття скільки тих днів-вечорів промайнуло тут, під моїми стінами, «на дривутні», як  казали мої обивателі – старший, здебільшого мовчазний, з постійною печаттю філософських роздумів на обличчі Ґазда, його невгамовна, голосна і постійно сновигаюча туди-сюди Ґаздиня, та й все їхня насліддя – доволі різношерсне і в обличчі, і в повадках, і в бесіді, і за віком – Іван, Маріка, Анна, Циля-Василина, Мигаль-Михайло.

    На дривутні – це  означало не тільки саму лишень власне дривутню – сучкуватий  ковбан-обрубок із найтовщого дрова, поставлений на попа,тобто – навстоячки,  на якому кололи дрова, тріски, тесали колики, тички і виконували всяку іншу роботу. 

     На дривутні – це значило той клаптик землі між хатою, возарнею, городцем, сушнею і навіть бережком-дибрею, яка згодилась лише для влаштування у ній пивниці і буждея. 

     На дривутні влаштовувалися благодатні лекварні вечори, коли розкладалось вогнище, що не згасало кілька днів, а в неділю якщо й не палало, то сором’язливо тліло. Випадковий дощ, і то не міг перепнути цей леквароварільний пахнющий процес, коли на ватру прилаштовувався великий мідний котел, спеціально позичений у когось зажиточнішого, до нього прикладалося дерев’яне начиння якихось кругів, перехресних дощечок-лопастей, важелів та довгої чепіги, що і призводила в рух оті дощечки, які  колотили ту брунатно-темнувату, ріденьку чи густішої консистенції ароматну масу, що наповнювала котел спочатку по вінця, потім з кожним днем-вечором трохи маліла аж поки Ґаздиня після довгих принюхувань і пробувань з дерев’яної довгої, чи й не спеціально витесаної для такої оказії, ложки промовляла:

      – Но, видит ми ся, що доста му.

     Після того ще цілий вечір будуть підкладати ґирчуватих полін, що не піддавались сокирі і були відкинуті саме для такої нагоди. Але вміру, без ентузіазму, «щоб не підгоріло». І чепіга в руках полірувалася невгамовно, без найменшої зупиночки, навіть тоді, коли змінювався лекварний вахтер. А ним найчастіше ставав найменший із обивателів, хлопчина, якому випала планида бути не тільки наймолодшим, а значить улюбленцем у цій великій каланницькій родині, але й водночас – бути напохваті завжди і всюди, коли старші почнуть розбрідатися кожен своєю стежкою-дорогою.

     Зранку трохи вистигла маса з котла виспилувалася у відра й відерця, кастрюлі й інший посуд, щоб потім перелитися в різного калібру склянчані банки і баночки, які накривались шумлячим прозорим папером-плівкою і вправно обв’язувалося під шийкою ниткою-десяткою. І навіть для цієї звичайно-банальної справи нагоджувались ручки отого найменшого, що завжди напохваті – обхопити, протягнути той папір, щоб був він на поверхні банки рівненький, як скло.

     У ці серпневі вечори, коли не тільки присадибний простір, але й ціла околиця буквально просякала цим густим лекварно-мармеладним, яблучно-сливовим сопухом-духом, біля отого материнського вогню гарно сиділося, говорилося, мріялося.

     Серпневий вогонь на дривутні ставав з року в рік таким звичним і невід’ємним атрибутом життя-буття родини, як споконвічні селянські звичаї – свята вечеря, великодній сніданок, щоденний вогонь у грубці-шпорі чи суботній – у печі. 

     

     І якщо лекварний вогонь набував певної ритуальності, то вогонь у сушні ставав таким же буденним, як і в хаті.

     О, печениці-сушениці – то окрема історія.

     Відколи пам’ятаю, чи не від тої далекої березневої ночі, коли родина вперше ночувала в моїм лоні, в самім лише зрубі, без даху, бо так поспішали віддати мою букову попередницю, що не мали бодай ще день-два, аби все довести до пуття, відтоді розмови про печениці велися з особливою ніжністю і пієтетом, як про хліб, чи молоко, чи ріпу-картоплю. 

     Отож уже в серпні, того ж таки року Ґазда узявся розкопувати рівчак і яму в березі повище дривутні. Перекривши рівчак плескуватим колотим камінням і накривши його знову землею, зробив підземний кількаметровий димохід, початком якого бувкам’яний шпорик, а кінець його виходив до ями, над якою й облаштувалися спеціальні підпорки для ліс – плетених із верби коробів для дидьби, тобто, фруктів. Яблука різались на маленькі кавалочки чи четвертинки, а дрібненькі дички-гнилиці та сливи йшли  цілком. 

     Трохи охололий у підземеллі, але ще теплий димок виринав зі своєї нори, просочувався крізь нетовсті шари фруктів, а ті ниділи, мліли, темнішали, щоб через кілька діб перетворитись у цоркочучу сипучу суміш.

     Ґазда любив ту справу – насипати сливок чи груш, а чи яблуневих скибочок у ліси, потім розкладати у шпорику-норі вогонь, а вечорами всістися на якийсь ковбан, сидіти отак трохи боком до вогню і споглядати, як сутінки окутують пологі рамена Плеші та інші верхи, за якими десь у вечірній теміні ховалися близькі й водночас далекі підменчульські поселення. Ближче, біля підніжжя тих гір, примостилася Нижня Заріка, гандал на порубіжжі рідного й сусідського сіл, що ніби претендував на автономне існування зі своєю церковцею і цвинтарем.

     Робилося то тієї благодатної пори, коли із сінокосами вже покінчено, а на «уборку» їхати ще зарано. Тобто, наставала в пекельному селянському календарі пора саме для лекварно-печеничного перепочинку з вечірніми спогляданнями вогню і сутінкових обрисів знайомих околиць.

     А потім Ґазда звів сушню, окрему будівлю, стаціонарну і під крівлею-дахом, з отвором для паленища спереду, з дверцятами збоку. В нутро її дерев’яних ліс вміщалося понад десяток. Не дивно, що про буждей одразу геть чисто забуто, і за кілька років він увесь узявся землею, заріс травою. І тільки подинка у бережку нагадує, що тут колись було.

     Але ще більшою перевагою сушні було те, що фрукти не обволікались  димом, не гіркли від нього, вони сушились від великого тепла, бо всередині зрубу, над кам’яною піччю, повітря прогрівалося до такої температури, що зів’яли б либонь і гарбузи, а не те, що грушки чи сливи. Від бездимного способу сушіння печениці набували такого смачнющого вигляду, що утриматись від споживання їх не міг ніхто.

     Отож заготовлялося цього продукту мішками. Провадилося його на пуд-горище, а вже звідтам заносилося в якомусь коробі стільки, щоб було на один-два рази зварити з фасолями чи просто вару-узвару. Та ще поласувати як цукерками, без усього, сухими.Та ще дати добрим людям, які не мали своїх сушень чи буждеїв. 

          Гай-гай. Уже понад чверть століття, як Ґазда відійшов у Засвіти.  Вже кілька років минуло, як за ним відлетіла й Ґаздиня. А сюди, до мене, навідується хіба мій ровесник  - Молодий Господар, який теж зробився уже срібним-пресрібним, одинцем опікується мною на старості літ. Це ж йому прийшло в голову зірвати стару дранку-драницю і перекрити мене на сучасний манір, дарувавши трохи спокою на старості літ. 

     Бо шість десятків років і для людини – вік виходу в запас, а для хати, що будувалася у великій сутужності й скруті в нелегкі 50-ті, – це як три століття для якогось храму з тесаних дубових колод. Якими б ті колоди не були, але час бере своє.

     Час бере своє. А в самотинних серпневих сутінках так і зрине в пам’яті моїй отой вічний гомін і ніби здається, що аромат варених чи сушених фруктів і далі оповивають мене, немов у молодості.

                                                              Михайло Носа

                                

Читайте також
21 травня 2018, 21:35
Цей ліричний етюд увійшов до короткого списку Всеукраїнського конкурсу малої прози імені Івана Чендея. По навколишніх узгір’ях,...
Коментарі
Інформаційне повідомлення
Відвідувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.